Історія села

  Історія села Юр’ївка у викладі Іванченка Володимира Івановича

Село Юр’ївка засновано у 1860 році на місці ногайського поселення Беш-аул державними селянами з села Миколаївка Бердянського повіту, переселенцями з Ахтирського повіту Харківської губернії та Дніпровського повіту Таврійської губернії. Перші переселенці прибули з Миколаївки на місце колишнього ногайського поселення 6 травня 1860 року на свято Юрія-Георгія Побєдоносця. У перших поселенців були прізвища: Бондаренко, Безсусідній, Білоровський, Величко, Гавриленко, Дем’яненко, Захарченко, Іванченко, Карпенко, Макаренко, Михайличенко, Кулібаба, Лобода, Чепіга, Ставицький, Трохименко, Шамрицький, Бойко.

Всі переселенці прибули на нове місце і знаходилися тут під охороною поліції.

Перші оселі почали будувати у низині вздовж лівого берега річки Лозуватки в один ряд та вище по берегу, там де зараз знаходяться вулиці Комарова, та частково Гагаріна, Садова(Червоноармійська) і Шкільна(Комсомольська).

Переселенці  з Дніпровського повіту приїхали у 1861 році й поселились на місці нинішньої вулиці Нестеренко. Вони мали прізвища: Тригуб, Брусняк, Шаповал, Стрюк, Савон, Очеретній, Бас, Талан, Снісаренко, Ткаченко, Довбаш, Дубовик, Токмань, Садовий, Григоренко, Холодняк, Круглик.

Переселенці з Ахтирського повіту Харівщини також переселились у 1861 році на місце нинішньої вулиці Миру. Серед них були такі прізвища: Гончар, Бовкун, Гончаренко, Пилипенко, Семененко, Логвиненко, Придибайло, Дем’яненко, Сліпуха.

У цей же рік до Юр’ївки прибули переселенці з Росії – Орловської та Курської губерній. Сільська громада наділила їм землю на місці нинішнього села Калинівка, якого в той час ще не було (його повторно заснували вихідці з Юр’ївки у 1921 році). А місце поселення росіян мало назву Мушка. Ця назва походила від того, що землі юр’ївської громади було нарізано довгою і вузькою смугою, на кінці якої був виступ, що нагадував мушку на дулові гвинтівки. Мушківці побудували собі землянки і деякий час (за переказами близько трьох років жили там). Пізніше на сільському сході було вирішено переселити їх до села Юр’ївка на лівий, чорний берег річки Лозуватки, який називали Чорною горою. Так цих поселенців і називали – чорногорцями. Вулиця чорногорців стала продовженням поселенців з Ахтирщини, тодішньої Харківської (нині Миру). Серед російських поселенців були поширені такі прізвища: Асламов, Кузьмін, Щербаков, Сусоєв, Ригалін, Росіхін, Чаплигін, Скоркін, Грузінцов, Талалаєв, Шипанов, Мєзєнцев, Каліненко, Коношенко, Пушкін, Міхайлов, Буканов, Морозов.

В Юр’ївці у 1862 році було збудовано кам’яну церкву, яка  була освячена 11 березня у честь і пам’ять святителя Іоанна Златоуста. В цій церкві з 1 січня 1863 року заведена метрична книга, а у 1864 році ісповідна підписна книга. Ці книги були прошнуровані і закріплені печаткою Таврійської Духовної Консесторії за № 5553. Ці книги з інформацією про всіх мешканців села зберігалися у церкві до 1921 року. Пізніше їх було здано до архіву. Ця церква проіснувала до 1904 року

Для переселенців  на новому місці було виділено 3884,1 десятини землі (1 десятина приблизно дорівнює гектару) На ревізьку душу, тобто селян, які потрапили під перепис 1858 року виділялося 2,5 десятини ріллі й одну десятину толоки. На чоловіків, що народилися після перепису наділяли 2,5 десятини. Всім поселенцям, крім того було безкоштовно виділено 0,6 – 0,7 десятини під садибу. Згідно царського указу 1866 року «Про землеустрій державних селян» було встановлено щорічно викупні платежі за землю, а також подушний, земський, казенний, волосний та мирський податки. У сумі вони складали 1 рубль 20 копійок за десятину. Була своя земля і у церкви – 49,5 десятин ріллі та більше десятини сіножатей. Ця земля була вимежувана згідно припису Таврійського губернського управління від 28 червня 1867 року за №4575. Юр’ївська громада виділила 1958 квадратних сажень землі з двома хатами для церковного причту(1кв. сажень = 4,55м2). Земля знаходилась у двох місцях. Садиба священника займала 1408 кв. сажень, псаломщика 505 кв. сажень. Запис про дарування зроблений і затверджений старшим нотаріусом(виписка із кріпосної книги з Таганрозького архіву за 1909 рік по Бердянському повіту під №6048). Хата для священника була збудована у 1870 році, а для псаломщика у 1884 році. Середній прибуток церкви від здачі в оренду землі , залежно від урожаю складав 10-15 рублів.

Розвивалася на селі й освіта. У 1869 році у Юр’ївці було відкрито перше земське училище, а у 1872 році друге земське училище. У 1884 році була відкрита 2 класна церковно-парафіяльна школа. Працювала й недільна церковна школа. Вона знаходилась у будинку церковного старости. На її утримання церква виділяла 100 карбованців у рік.

Перші хати поселенці будували майже всі з саману, який обмазували глиною. Більшість було накрито комишом та соломою.

З перших років переселенці активно розвивали господарство. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, коноплі. Розводили велику рогату худобу та вівці. Люди, які не приписані до общини не мали надільної землі, дехто з них наймитував, торгував або ремісникував. Багато сімей щорічно змушені були шукати заробітку за межами села. Найбільше йшло служити у німецьких колоністів, працювали у шахті на Корсак Могилі добуваючи залізну руду. Ця шахта належала бельгійській компанії. Шахтарі там щосуботи отримували заробітню плату по 6-7 рублів. Багато хто наймитував у садибі відставного царського генерала Ліповецького (у районі нинішнього села Тарасівка). У нього був великий маєток, тож доглядали за господарством та величезним парком. У ньому росли рідкісні для нашого краю дерева та кущі. У парку було розбито багато алей та клумб з квітами, вільні місця засіяно спеціальною травою, яка постійно скошувалася і завжди була зеленою.

На початку 20 століття у Юр’ївці знаходилось близько 38 підприємств. В селі було 7 млинів-вітряків. Відомо, що два з них належали Лободі Семену Захаровичу, які стояли на церковній площі. Зараз на місці одного стоїть школа, на місці іншого Будинок культури. Млини було спалено у 1943 році під час відступу з села німців. Один з млинів стояв за селом (за межами нинішньої вулиці Степової). Він належав Грузінцову. Ще один млин належав сім’ї Бойко. Два млини належало Холодняку Кіндрату Леонтійовичу. Ще один Захарченко Назарію. Крім того біля базарної площі було збудовано олійницю. Преса в ній не була, а олію давили колодами. Належала олійниця Лободі Семену Захаровичу. Сім кузень, які працювали у селі належали сім’ям Талан, Григоренко С.Т., Гавриленко, Лободи С., Дем’яненко М., Буканова І., Буканова С. Столярні майстерні належали Дем’яненко Я., Логвиненко, Семененко, Макарено П.А. Бондарна майстерня належала Мезерову М.С. Колеса виготовляли в майстернях Дем’яненка Г.У., Логвиненка, Пилипенка, Макаренка П.А. В селі була й гончарна майстерня. На жаль прізвище не збереглося, але звали гончаря Євгеном, жив по вулиці, що зараз називається Нестеренко. Глину заготовляв у балці поруч з якою жив, робив посуд, випалював і продавав на місцевому базарі.  В селі були кравецькі майстерні, які належали Ставицькому А.І, Лободі Р.Х, Садовому Д, Нестеренко М.С., Симоненко М., Сапожні майстерні належали Дем’яненку А.О., Якименко Гр.. Були й дві чинбарні, що належали Ставицькому М.Г. та Юрову Д.

В селі Юр’ївка була Базарна площа, яка знаходилась центрі села біля церкви. Зараз на цьому місці прицерковний парк. Базар  збирався три дні на тиждень – неділю, вівторок і четвер. На торг сходилися і з’їжджалися не тільки юр’ївці, а і жителі інших сіл. Вперше базар почав збиратися у 80-ті роки XIX століття й існував до колективізації 1930 року. У центрі Базарної площі стояв пам’ятник першим поселенцям, засновникам села Юр’ївка. Пам’ятник було споруджено у 1910 році до 50 річчя заснування села. Кошти на його будівництво виділив селянин Холодняк Кіндрат Леонтійович. Пам’ятник мав класичний для того часу вигляд – куб зі шпилем увінчаний хрестом. Зовні пам’ятник було оздоблено білою мармуровою плиткою,  а по ребрам куба плитка була блідо-рожевого кольору з витесаним рослинним орнаментом. По кутам пам’ятника було встановлено фігурні бетонні вази для квітів. На початку 50-х років ХХ ст., на комсомольському суботнику, пам’ятник розібрали, всю площу зорали і посадили парк

На початку ХХ століття у нашому селі було декілька крамниць. Поблизу арочного мосту знаходилась казенна вино-горілчана лавка. З однієї сторони цього будинку була лавка, з іншого квартира для продавця. Продавцем цієї лавки довгий час був відставний унтер-офіцер, георгіївський кавалер, Пірін Терентій Маркович. Його після звільнення у запас у 1903 році зі спеціальною грамотою про працевлаштування продавцем казенної вино-горілчаної лавки було направлено до Бердянського повіту Таврійської губернії. Бердянська земська управа й направила його на роботу до села Богородіцьке де він і працював до 1917 року.

Обіцяне продовження історії Юр’ївки…

     Кілька крамниць у селі належали Юхиму Сметанку. Знаходились вони на теперішній вулиці Садовій, пізніше в цьому будинку проживала Лобода Олександра Дмитрівна. У цій крамниці було два відділи: бакалія і тканини. Пізніше крамницю націоналізувала Радянська влада. А потім в цьому приміщенні розмістилась державна вино-горілчана лавка, яка проіснувала до 1940 року.
Ще одна крамниця належала Садовому Михайлу Корнійовичу. Її будівля була з випаленої цегли й покрита оцинкованим залізом. Продавали теж бакалію і тканини.  У радянські роки власників вигнали, а в будинку розмістилась Юр’ївська сільська рада.

    Крамниця, що належала Фомічову Григорію знаходилась по нинішній вулиці Нестеренка. Товари були ті ж, що і в інших. Але тут на порозі стояв найнятий працівник, який запрошував до крамниці покупців. Після націоналізації у будівлі до 1969 року розміщувався магазин потреб кооперації. Потім там був заготівельний пункт, а у 1984 році будівлю зруйнували.

    На цій же вулиці Нестеренка, на подвір’ї де зараз проживає Ткаченко Олександр Іванович, у 90-х роках ХІХ сторіччя збудував магазин Тимофієнко Трохим. Цей магазин був великих розмірів, у ньому було три відділення: бакалія, тканини, взуття. У магазині, на початку XX століття встановили касовий апарат за яким сидів господар, а його сини Ілля та Олександр стояли за прилавком. У магазині покупців заохочували господарі скупляться на велику суму, даруючи перську шаль, якщо сума невелика – звичайну хустку або щось інше. Жителі села найбільше робили покупок у магазині Тимофієнка. Торгівля у них процвітала і господарі були багаті.   У 1910 році Ілля Трохимович Тимофієнко збудував собі при житті усипальницю на кладовищі, яке у народі називали Харківським. Приміщення було збудоване як погріб, був вихід зі сходинками та дверима. Внизу теж були двері та приміщення викладене випаленою цеглою і ніша для захоронення. Усипальниця використовувалась за призначенням після смерті Іллі Трохимовича у 1917 році. Бабуся Дмітрія Тригуба (Патруля), яка жила поблизу кладовища, щонеділі й на свята запалювала в усипальниці лампади, за що їй Тимофієнко платив гроші. Під час революції й громадянської війни у цьому приміщенні переховувались сільські активісти та партизани від Махна та білогвардійців. У 1937 році цей погріб розібрали місцеві жителі, а родичі засипали яму землею. Приміщення магазину Тимофієнка націоналізували й переобладнали під сільський клуб, а у тридцятих роках XX сторіччя взагалі розібрали.

    У селі було також багато крамарів (лоточників). Вони торгували на сільському базарі, який збирався тричі на тиждень. Тут продавали різний крам. Одним з цікавих товарів була «буза» – напій, що виготовлявся на основі проса та інших компонентів. Бузою торгувала тільки одна сім’я Захаренка Назарія (прізвисько Козирі). Вони жили по нинішній вулиці Нестеренка. Хата його збереглась, останньою у ній проживала Асламова Надія Іванівна.

Рецепт приготування бузи сім’я Захаренко тримала у таємниці. Вони вивозили на базар бочки на 50 – 60 відер пофарбовані білою фарбою, а обручі фарбували у синій колір. У дно бочки був закручений бронзовий кран через який наливали бузу. 1 кварта (близько літра) бузи коштувала одну копійку. На свята за копійку давали крім бузи ще й бублик.. Перед тим як везти на базар у бочку з бузою сипали трішки соди, щоб, коли наливали у кварту, напій пінився і приваблював охочих випити.

    Юр’ївська церква в вересні 1935 року була закрита. Ініціатором закриття храму став голова Юр’ївської сільської ради Стрюк Олександр Романович. Він звернувся до керівників Коларівського району: голови райвиконкому БОгдана і першоого секретаря райкому Цяткова Степана Васильовича з проханням дати згоду на закриття і зруйнування церкви в селі Юр’ївка. Керівники району не дозволили руйнувати будівлю церкви. У відповідь на таке рішення Стрюк О.Р. відповів: « Я 99 всіх указів ваших виконаю, а одне ні», – й звернувся в вищі інстанції. Остання літургія в церкві відбувалася 30 вересня 1935 року, в неділю. Після неї храм було закрито, церковного старосту Талана Григорія засудили за те, що не віддавав ключів й більш він не повернувся. А за підтримку старости й збір підписів людей з проханням не руйнувати храму, жителів села Богородицьке Семенова Гавриїла Миколайовича та його дружину Матрону було засуджено: Гавриїла на 7 років, а  Матрону на 5 років. Покарання відбували в таборах  Гулага.

   Коли закрили церкву в той же день поставили сторожа для охорони будівлі Нестеренко Івана Васильовича. Під кінець робочого дня прийшли до церкви голова сільської ради Стрюк О.Р., секретар Безсусідній Афанасій Кіндратович й бухгалтер Бэлоровський  Леонтій. Вони зайшли в церкву, взяли церковну чашу, вино, декілька рушників і пішли святкувати. Наливали в церковну чашу вино і всі по черзі пили.  Після закриття в приміщенні церкви неофіційно побував Косіор – тодішній секретар КПУ. Заходив він з головою сільради й майже до самісінького вечора брали все, що їм було потрібно на продаж – хустини й рушники. Коли все це скінчилось, голова віддав святенські облачення кравцям Лободі Роману Харламовичу й Садовому Дмитру, які й  шили з нього кепки й возили в місто Бердянськ на продаж, це довірені особи голови сільради. Виручені гроші від продажу ішли на п’янку. А коли з даху церкви зняли ковельське залізо, то з нього жестянщик Савон Симон Симонович виготовляв відра, потім їх фарбували й також продавали на базарі в Бердянську.  Цеглу із церкви вивозили в село Коларівка для будівництва будинку райвиконкому. У 1937 році розпочали руйнувати будівлю церкви. Хрести з церкви та церковної дзвіниці знімав тодішній комсомолець Стрюк Микола Андрійович, за це він отримав від голови 75 карбованців. Дзвіницю підбили з трьох сторін колодками з акації вісім чоловік, серед них були Шипанов П.П., Токмань І.А., Осташев Я.Б, потім деревину облили паливом й спалили. І дзвіниця рухнула. Отримали братчики -13 карб., й декілька бутлів червоного вина.

     У Юр’ ївці восени 1924 року з’явився перший трактор марки «Фардзон». Цей трактор купив селянин Іванченко Давид Федорович у селі Олександрівка Чернігівського району в купця-колоніста, який розпродував своє майно на торгах і збирався від’їжджати до Америки.

Іванченко Давид Федорович послав свого сина Григорія на навчання до цього господаря. Григорій Давидович провчився там два тижні, навчився заводити й керувати трактором. На ньому приїхав в село. Цей трактор був поставлений в добротну клуню, стіни якої були складені з випаленої цегли, з високим дахом покритим пресованою черепицею. Також, там був встановлений флюгер на якому вигравлено ініціали господаря і рік будівництва -1903.  У наш час цей флюгер зберігається в шкільному музеї КЗ «Юр’ївська БЗОШ І-ІІІ ст.». Першим трактористом в селі Юр’ївка в 1924 році став Іванченко Григорій Давидович 1904-1989 роки.  Восени 1926 року у Чернігівському районі організували школу механізації. Свій трактор «Фардзон» Давид Федорович Іванченко продав засновнику тієї школи за хорошу ціну. Покупці влаштували велике святкування, випивали «Топлене» вино. Воно отримало таке найменування через техніку приготування. Виноград клали на брезент, який був підвішений і він від своєї ваги давив на брезент, після чого капав сік в дерев’яну посудину. З цього соку і було зроблено вино.

   В 1928-1929 році виник на території села ТСОЗ «Промінь»- товариство спільного обробітку землі. Весь вирощений урожай розділяли між собою. В 1930 році здійснилася масова колективізація. На базі ТСОЗ і був створений колгосп «Червоний Повстанець» на правому березі річки Ерделі, а по лівому – колгосп імені Хатаєвича, названий в честь партійного діяча того часу. Пізніше його було перейменовано в честь Третьої п’ятирічки. Ці два колгоспи були об’єднані в 1950 році та названі на честь Шверника. В той час Михайло Шверник був міністром сільського господарства СРСР.

    В селі в 1930 році була розпочата масова колективізація селянських господарств в колгосп «Червоний повстанець». Сім’ї, які не хотіли писати заяви для вступу в колгосп, стали називатися консерваторами, їх переслідували, забирали худобу, інвентар, хліб, а господарів виганяли з хати. На подвір’я ставали сторожів і розпродували все майно. Активісти не зупинялися не перед чим і навіть їм не завадили робити справу маленькі діти. Приводжу приклад: по вулиці Нестеренко розкуркулили селянина Дем’яненко Василя. Він жив на подвір’ї  за хатою де зараз проживає Ткаченко Анна Андріївна. Активісти Шипанов Т.М., Стрюк Яків Романовича(Керенський) викинули дітей Полю і Митю з хати в сніг.

    Розкуркуленим наказали селитися на правому березі річки Лозуватки й будувати там собі курені. В тридцятому році під час розкуркулення священика Василія Носкова, сільські активісти побились за попівську шкіряну шапку це були: Стрюк Яків Романович та активістка Бурлач Єфросинія. Стрюк собі тягне, а Фроська собі, тягали поки одірвали вухо на шапці. Тоді Яків вдарив її по лицю шапкою, а та все ж таки її собі забрала і сказала, що вухо пришиє. Ця активістка проживала з сім’єю в хатинці в якій проживав Трушко Анатолій Володимирович по вулиці Гагаріна.

    Всі розкуркулені селились на цілині, як табір. Комендантом над цими людьми був призначений Пушкін – п’яниця. Неграмотний, не вмів навіть розписатися. Казав: «Пиши Пушкін, його всі знають». Люди залишились без засобів існування, тікали з села.

 Активісти після чергового розкуркулення влаштовували гуляння і домовлялися до кого завтра підуть.

 А як настала весна кожен день під річкою у Мар’яни, де тепер живе Заморихіна Лариса, лунала пісня. Ці активісти хотіли, щоб для них ця казка ніколи не закінчувалась. А невинні люди, які своєю працею будували своє господарство, заливалися слізьми.

 В 1930 році розкуркулили сім’ю Ставицького Івана Юхимовича, який проживав по вулиці Комарова. Тепер в цій хаті проживає Марч С. І. В господарів забрали худобу, коней, хліб, вигнали з хати й поселили на цілині за річкою. Їхній погріб розібрав далекий родич Ставицький. Сказав: «Пожили ви, тепер – ми.». Біля хати був пристроєний сарай. З нього зняли дах в колгосп. Син розкуркуленого Ставицького І.Ю. , Ставицький Степан Іванович звернувся з листом до Сталіна. Поскаржився, що його батьки були середняки й він одружився з жінкою з бідної сім’ї. А їх розкуркулили. Відповідь була позитивна  (все повернути в дім). Вони повернулись у свою хату. А на сараї зробили примітивний дах, який простояв до 1964 року. А самого автора листа, Ставицького С.І. направили на навчання на ветеринара. Його батько лікував коней народними засобами – травами. Ставицький С.І. закінчив курси ветфельдшерів і працював в Зеленівці. Там і помер. Першим колгоспним трактористом був Нестеренко Микита Іванович, а першим садівником був Лобода Артемій Семенович (1892-1933). В 1931 році під його керівництвом було зроблено розмітку під посадку саду. Посадили сад площею 14,5 га. Цей сад знаходився в городах, на вулиці Червоноармійська (Садова). Площа саду мала форму трикутника. Понад садом була коса дорога, від кута городу, де тепер проживає Дем’яненко Анатолій Миколаєвич. У село Зеленівка понад цією дорогою була прокладена телефонна лінія. Сад був обсаджений шовковицею, а з північної сторони шовковицею з кленом у чотири ряди. В ньому було посаджено такі сорти яблук: два ряди Семеренки, два ряди Пармена золотого, чотири ряди Пепіну литовського (в народі – Логоровка), чотири ряди Боровинка, чотири ряди Білого наливу, чотири ряди Астраханки червоної. Потім були груші. Сорти: Іллінка, Лимонка, та пізні – їх називали Дулі.

 Під час війни в саду розміщувався німецький склад боєприпасів. Коли німці відступали, цей склад підірвали. На дорозі, що була понад садом у 1941 році загинула молода вчителька з села Нельгівка. Вона потрапила під обстріл. Вчителька, яка загинула біля саду, була похована на Юр’ївському кладовищі. Викопали могилу Усенко Іван, батько Усенко І.І, та Гончар Іван Федорович, Які жили біля саду. Цей сад проіснував до 1964 року. 

Далі буде…